Фізіотерапія - неспецифічний мезентеріальний лімфаденіт у дітей

Велике значення в комплексному лікуванні неспецифічного мезентериального лімфаденіту має фізіотерапія.
А. Г. Пугачов (1964), В. К. Мазурова (1965, 1966), Л. Н. Єлагін, М. В. Парамонова (1976), Blattner (1969) спостерігали хороший терапевтичний ефект від періодичного ультрафіолетового опромінення передньої черевної стінки .
Н. X. Умеджанов (1970), М. Т. Бапішев, А. Е. Тулеуов (1974) при неспецифічному мезентеріальні лімфаденіті призначали индуктотермию в поєднанні із загальним і місцевим ультрафіолетовим опроміненням.
Дані численних досліджень свідчать, що фізичні методи лікування стимулюють нервові і гуморальні процеси, впливають на перебіг загальних і місцевих імунобіологічних процесів, підвищують реактивність організму і його тканин. Крім того, фізичні агенти надають розсмоктуючу дію, викликають посилення місцевого фагоцитозу.
З фізичних методів лікування неспецифічного мезентериального лімфаденіту ми застосовували ультрафіолетове опромінення, УВЧ, індуктотермія, парафінові аплікації, грязелікування. Перераховані фізіотерапевтичні процедури призначалися місцево, на передню черевну стінку (область проекції брижі тонкої кишки).
Сильнодіючі фізіотерапевтичні процедури (парафінові аплікації, індуктотермія) можуть викликати загострення запального процесу в мезентеріальних лімфовузлах. Тому ми, як правило, застосовували спочатку більш щадні методи - ультрафіолетове опромінення і УВЧ. Лікування починали з моменту встановлення діагнозу за клінічними ознаками і з 4-5-го дня в післяопераційному періоді.
Ультрафіолетове опромінення виробляли через день в обсязі від 1 до 3 биодоз (биодозу визначали за методом Горбачова і Дальферда). Всього призначали 5-10 сеансів. Ознак непереносимості ультрафіолетового опромінення або загострень захворювання ми не спостерігали.
Після закінчення курсу ультрафіолетового опромінення відразу призначали всім хворим УВЧ - щодня протягом 12-14 днів. При цьому електроди №3 або №2 ставили поперечно (один на живіт в області проекції кореня брижі тонкої кишки, а інший - на спину, в області проекції 2-3 поперекових хребців). Потужність випромінювання встановлюється за допомогою «терапевтичного резонансу».
Після проведених курсів лікування ультрафіолетовим опроміненням і УВЧ загальною тривалістю 20-25 днів, одужання настало тільки у 32 (11,3%) хворих, які страждають простою формою гострого неспецифічного мезентериального лімфаденіту і у 25 (5%) хворих з хронічною формою захворювання.
У решти хворих, незважаючи на значне поліпшення, збереглася біль по ходу брижі тонкої кишки. Тому всім їм після 2-тижневої перерви призначали индуктотермию (апарати ДКВ-2 або ІКВ-4). При проведенні индуктотермии електрод-диск накладали на пупкову область при зазорі 1,5-2 см і силі струму 160 180 мА. Тривалість кожного сеансу складала 5 15 хв (в залежності від віку). Всього на курс лікування призначали 20-24 процедури. З 768 хворих, які отримали курс ультрафіолетового опромінення, УВЧ і індуктотермії, повністю зникли суб`єктивні і об`єктивні ознаки неспецифічного мезентериального лімфаденіту у 408 (53,1%) хворих. 260 хворим, у яких збереглися симптоми даного захворювання, після 2-3-тижневого пе | рерива призначали парафінові аплікації.
Для цього застосовували спеціальний медичний парафін з температурою плавлення 50-54 ° С. Розплавлений парафін накладали на передню черевну стінку широким пензлем, створюючи шар товщиною не менше 1 см. Тривалість аплікацій становила від 30 хв до 2 год. Процедури проводили щодня протягом 1 міс. На цьому етапі лікування клінічне одужання настало у 93 з 360 хворих.
Решті 267 хворим хронічним неспецифічним мезентеріальним лимфаденитом курс лікування парафінові аплікаціями повторили або призначали грязелікування. Між кожним курсом фізіотерапевтичних процедур робили 2-3-тижневі перерви.
Лікування проводили до повного одужання.
Для цього 139 хворим довелося призначити 3-4 курсу парафінових аплікацій та грязелікування.
Таблиця 7. Віддалені результати лікування хворих на неспецифічний мезентеріальним лимфаденитом, за даними різних авторів

Застосувавши вищеописаний комплекс консервативного лікування, ми домоглися одужання у 697 (84,5%) хворих. У них припинився біль у животі, брижа тонкої кишки стала безболісної при пальпації. Цей результат лікування ми визначили як хороший.
У решти 128 (15,5%) хворих біль брижі тонкої кишки при пальпації повністю не зникла, продовжувала періодично турбувати біль в животі. Однак у них значно зменшилася частота та інтенсивність болю, покращився загальний стан. Результат лікування цих хворих ми вважаємо задовільним. Їм необхідно періодично повторювати комплекс консервативного лікування.
Абсолютно безуспішних результатів лікування хворих на неспецифічний мезентеріальним лимфаденитом ми не спостерігали. Це говорить про те, що правильно і своєчасно призначене комплексне лікування при даному захворюванні в більшості випадків буває ефективним.
Смертей при неспецифічному мезентеріальні лімфаденіті ми, як і більшість вітчизняних і зарубіжних авторів, не спостерігали.
Основним критерієм будь-яких способів лікування є вивчення віддалених результатів (табл. 7).
Як видно з табл. 7, стійке і повне одужання хворих неспецифічним мезентеріальним лимфаденитом, за літературними даними, коливається від 26,9% до 87,5%.
Ми вивчили віддалені результати лікування даного захворювання в терміни від 1 року до 8 років на прикладі 468 хворих.
Хороші результати лікування були відзначені у 226 хворих на гострий неспецифічний мезентеріальним лимфаденитом (з них 114 оперованих) і у 141 хворого на хронічний (з них 10 оперованих). Задовільні результати лікування були у 10 хворих на гостру форму захворювання (з них 5 оперованих) і у 41 хворого на хронічну форму (з них 3 оперованих).
Збільшення числа видужали хворих у віддалені терміни (89,1%) у порівнянні з безпосередніми (84,5%) пояснюється тим, що всі вони перебували на диспансерному обліку і їм, у міру необхідності, комплекс консервативного лікування повторювався. Це є одним з обов`язкових умов в лікуванні неспецифічного мезентериального лімфаденіту.
Віддалені результати лікування в групах оперованих і неоперованих хворих приблизно однакові. Отже, оперативне втручання - апендектомія при даному захворюванні не є лікувальним фактором.