Ендокринологія

Відео: Хто такий ендокринолог (популярна ендокринологія)

В.В. Потьомкін Ендокринологія

Москва «Медицина» 1 986

ПЕРЕДМОВА ДО ПЕРШОГО ВИДАННЯ

В останні роки інтерес лікарів усіх спеціальностей до ендокринології значно зріс. Це обумовлено в першу чергу величезною роллю ендокринної системи в організмі людини, широким використанням діагностичних методів, що застосовуються в ендокринології, в інших областях медицини, успішним лікуванням гормонами і гормональними препаратами багатьох неендокрінних захворювань і почастішанням захворювань ендокринної системи. Все це диктує нагальну необхідність вивчення основ клінічної ендокринології ще в стінах медичних інститутів.
Перший в нашій країні підручник з ендокринології, написаний завідувачем курсом ендокринології II Московського ордена Леніна державного медичного інституту ім. Н. І. Пирогова доцентом В. В. Потьомкіним, є вкрай необхідним і дуже своєчасним. У книзі узагальнено багаторічний досвід викладання автором ендокринології в II МОЛГМИ ім. Н. І. Пирогова.
У підручнику викладені короткі відомості з анатомії, гістології, патологічної анатомії, фізіології і патофізіології ендокринної системи, наведені сучасні дані про механізм дії гормонів, підкреслюється роль гіпоталамуса в регуляції надходження в кров гіпофізарних гормонів. Даються сучасні відомості про етіологію, патогенез, клініку, методи діагностики і лікування ендокринних захворювань. Відображено також особливості клініки і лікування ендокринної патології в поєднанні з вагітністю, інфарктом міокарда та хірургічними захворюваннями. Досить повно висвітлені питання трудової експертизи і працевлаштування.
Підручник написаний на високому науковому рівні, відрізняється простотою і лаконічністю викладу надзвичайно великого матеріалу і буде корисним не тільки для студентів медичних інститутів, а й для лікарів широкого профілю.
Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії, заслужений діяч науки РРФСР, академік АМН СРСР проф.
А. І. Нестеров

ПЕРЕДМОВА ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ

Друге видання першого в країні підручника проф. В. В. Потьомкіна «Ендокринологія» істотно перероблено і доповнено. Це безперечно покращений варіант першого видання книги. У підручнику знайшли відображення досягнення теоретичної та клінічної ендокринології за минулі 8 років з моменту виходу в світ першого видання. Зокрема, представлені сучасні дані про клітинну нейроендокринної регуляції (АПУД-системі), іммунопатологіі, шлунково-кишкових гормонах, патогенезі та класифікації цукрового діабету, лікуванні хвороби Іценко - Кушинга та т. Д.
Досить повно, на сучасному науковому рівні, викладені важливі дані про діагностику, диференціальної діагностики, профілактики та лікування невідкладних станів в ендокринології і т. Д.
Як і перше видання, друге видання написано на високому науковому рівні, гарною літературною мовою і безсумнівно стане настільною книгою не тільки для студентів медичних інститутів, а й для лікарів різних спеціальностей, що цікавляться питаннями ендокринології.

Заслужений діяч науки РРФСР, доктор медичних наук, професор Е. А. Васюкова

ВСТУП

Ендокринологія (від грец. Endon - всередині, krino - виділяти, logos - вчення) - наука про залозах внутрішньої секреції (спеціалізованих органах, що мають залозисте будова) і вони виділяють безпосередньо в кров гормонах (від грец. Hormao - привожу в рух, збуджую) . Термін «гормон» запропонували У. Бейлісс і Е. Старлінг в 1902 р
Ендокринологія є общебиологической і общемедицинской дисципліною. Загальнобіологічне значення ендокринології складається в першу чергу в тому, що ця наука займається вивченням механізмів регуляції та інтеграції функцій. Ендокринна патологія є захворюванням всього організму. Ця обставина, а також повсюдне почастішання випадків ендокринної патології визначають общемедицинское значення ендокринології та вимагають залучення до боротьби з ендокринними захворюваннями лікарів усіх спеціальностей.
У розвитку ендокринології можна виділити 4 етапи: опісательний- експеріментальний- виділення гормонів в чистому вигляді і розшифровка їх хімічної структури-синтез гормонів і отримання їх дериватів.
Виникнення ендокринології як науки відноситься до середини XIX ст., Коли в 1849 р Бертольд вперше показав, що підсадка сім`яників в черевну порожнину півням після їх кастрації запобігає у них розвиток посткастрационного синдрому. У тому ж році С. Є. Броун-Секар, видаливши наднирники у тварин, довів життєву важливість цих залоз. У 1854 р Шифф вперше зазначив загибель тварин після тиреоїдектомії. У 1884 р пересадкою щитовидної залози тіреоідектомірованним тваринам він запобіг їх загибель і довів цим роль щитовидної залози як органу внутрішньої секреції.
У 1855 р Клод Бернар шляхом уколу в дно IV шлуночка мозку викликав глюкозурию і гіперглікемію і встановив регулюючий вплив нервової системи на функцію ендокринних залоз. Клод Бернар ввів термін «внутрішня секреція».
У 1889 р О. Мінковський і І. Мерінг експериментально довели зв`язок між функцією підшлункової залози і цукровий діабет.

У 1889 р Броун-Секар на засіданні Паризького біологічного суспільства повідомив про омолоджуючі властивості витяжки із статевих залоз. Припущення Броун-Секара повністю не підтвердилися, проте послужили приводом до застосування органотерапевтичного препаратів і гормонів для лікування хворих. У 1901 р Л. В. Соболєв експериментально довів продукцію острівцевих апаратом підшлункової залози протидіабетичного речовини інсуліну і вказав шляхи його отримання.
Початок і середина XX ст. були ознаменовані виділенням з ендокринних органів ряду гормонів: адреналіну (Такаміне і Олдріч, до 1901), тироксину (Кендалл, 1915), інсуліну (Бантінг і Бест, 1921), прогестерону (Бутенандт, 1934), адренокортикотропного гормону (Лі і Сайерс, 1943), трийодтироніну (Гросс і Лемблонд, 1950). У 1935 р Дайзі синтезований жіночий статевий гормон естрадіол, в 1954 р був отриманий альдостерон - гормон клубочкової зони кори надниркових залоз (Сімпсон і Тайт), в 1963 р виявлений третій гормон щитовидної залози - тирокальцитонін (Копп). У 1957-1964 рр. Бергстрем і Ван-ДОРП виділили в кристалічному вигляді, встановили хімічну структуру і здійснили біосинтез ряду простагландинів. З тканини пухлини острівковогоапарату підшлункової залози в 1966 р вперше виділений проінсулін (Стейнер). Великою подією в ендокринології було виділення з гіпоталамуса рилізинг-факторів (рилізинг-гормонів), що активують ( «ліберіни») або пригнічують ( «статини») продукцію тропних гормонів гіпофіза. У 1962 р з гіпоталамуса виділено соматолиберин (соматотропін-рилізинг-фактор, Франц), в 1970 г.- тіроліберін (тіротропін-рилізинг-фактор, Шеллі, 1968 Гіллемен 1970), а в 1972 р - соматостатин (соматотропін-рілізінгінгібірующій фактор, Гіллемен).
У 1975-1978 рр. англійські біохіміки Д. Хьюз і Г. Костерлиц виділили з мозку свині, а потім і інших тварин ендогенні болезаспокійливі речовини, які відносяться до групи пептидів, - енкефаліни і ендорфіни.
Одне з досягнень сучасної ендокринології - відкриття імунологічних і радіоімунологічних методів визначення рівня білкових гормонів в крові і сечі. Завдяки використанню цих методів, що володіють високою специфічністю, випала нагода більш точно в порівнянні з біологічними тестами виявити зміни секреції, метаболізму і виділення білкових гормонів з організму. Велика увага в даний час приділяється розвитку нейроендокрінологіі. Остання вивчає взаємодію центральної нервової системи (ЦНС) і ендокринної системи в регуляції процесів життєдіяльності. Дослідження в області нейроендокрінологіі і нейрофармакології дають можливість поглиблено вивчати патогенез багатьох ендокринних захворювань і сприяють впровадженню більш досконалих методів їх діагностики.
Успіхи сучасної ендокринології, фізіології і морфології дозволяють більш детально вивчати механізми регуляції різних функцій організму.
Порівняно недавно було встановлено, що, крім центральної (нервової) і ендокринної регуляції, існує ще і клітинна нейроендокринна регуляція. У 1969 р англійський учений А. Пірс сформулював теорію, згідно з якою в організмі є функціонально активна система, що об`єднує ендокринні клітини, які мають ряд загальних властивостей і спільне походження з нервовими клітинами і продукують білкові гормони, а також біогенні аміни, що виконують функцію як гормону, так і нейромедіатора. Ця система отримала назву «АПУД-система» (від англ. Amine content, precursor uptace decarboxylation - зміст амінів, поглинання попередників і декарбоксилювання, що визначають приналежність гормоно-утворює клітини до даної системи).
Успішно розвиваються дослідження шлунково-кишкових гормонів (ендокринологія травлення). Встановлено, що, крім секретину, виділеного ще У. Бейлісс і Е. Старлінг в 1902 р, нейроендокринні клітини АПУД-системи (апудоціти) органів травлення синтезують також наступні поліпептидні гормони: гастрин, холецистокінін-панкреозимин, мотілін, гастроінгібірующій пептид (ГІП) , вазоактивний інтестинального пептид (ВІП), субстанцію Р, бомбезин, нейротензін, енкефалінів, соматостатин, глюкагон і ентероглюкагон, серотонін і мелатонін.
Широкий розвиток в сучасній ендокринології отримало новий напрямок - иммунопатология. Вивчення аутоімунних процесів при ендокринних захворюваннях показало їх важливу роль в патогенезі дифузного токсичного зобу, зобу Хасімото, первинного гіпотиреозу, цукрового діабету, хворобі Аддісона і ін. Порівняно недавно була відкрита система HLA (human leucocyte antigens - антигени лейкоцитів людини). Вона визначає генетично детермінований імунологічний відповідь організму на різні антигени. Надзвичайно перспективним є використання при вивченні іммунопатологіі моноклональних антитіл, методику отримання яких розробили в 1975 р Г. Келер і К. Мільштейн.

Відео: Ендокринологія

За допомогою моноклональних антитіл відкриті і досліджені рецептори лімфоцитів, проаналізовані структура і генетика імуноглобулінів, отримані реагенти на субпопуляції лімфоцитів і пухлинних клітин. Моноклональні антитіла приготовлені проти ряду мікроорганізмів. Ідентичність моноклональних антитіл (по класу молекули, її типу і специфічності), здатність взаємодіяти тільки з одним антигеном дають можливість використовувати їх в якості унікальних реагентів, діагностичних і лікувальних препаратів.

Формування ендокринології як науки стало можливим в нашій країні лише після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції. У 1918-1919 рр. з ініціативи В. Д. Шервинского, Я. А. Тоболкіна і В. Я. Данилевського були організовані перші спеціалізовані лабораторії, перетворені згодом у інститути експериментальної ендокринології (Москва, Харків). Надзвичайно важливе значення для розвитку вітчизняної ендокринології мають рішення XXV і XXVI з`їздів КПРС, а також постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого поліпшення народного охорони здоров`я» (1977) і «Про додаткові заходи щодо поліпшення охорони здоров`я населення» (1982) . Істотний внесок у розвиток вітчизняної та світової ендокринології внесли радянські вчені: Б. В. Альошин, В. Г. Баранов, Є. А. Васюкова, А. А. Войткевич, С. Г. Генесий, В. Я. Данилевський, М. М. Завадовський, В. П. Комісаренка, С. М. Лейтес, О. В. Ніколаєв, А. В. Репрев, Я. X. Туракулов, В. Д. Шервинский, Н. А. Шерешевський, Н. А. Юдаев і ін.

Відео: Авторська програма Галини Опанасівни Мельниченко «Ендокринологія в мистецтві»

Одним з родоначальників вітчизняної ендокринології є А. В. Репрев - засновник харківської школи ендокринологів. Широку популярність і визнання отримали наукові роботи А. В. Репрева про залежність статевої сфери від харчування організму, про вплив вагітності на обмін речовин і ін.
Всесвітньо відомі роботи М. М. Завадовського і його школи про роль статевих залоз у процесах морфогенезу та фізіології розвитку, про взаємини статевих залоз з гонадотропними гормонами, а також гормонів щитовидної залози з функцією передньої долі гіпофіза. М. М. Завадовський встановив закономірність у регуляції функції ендокринних залоз і сформулював принцип «плюс-мінус взаємодії» гормонів тропів передньої долі гіпофіза і гормонів периферичних ендокринних залоз, що отримав загальне визнання.
Неоціненний внесок у розвиток ендокринології вніс В. Д. Шервинский. Він перший висловив думку про важливу роль гормонів наднирників в пристосувальних реакціях організму. В. Д. Шервинский також значно розширив уявлення про патогенез і клініці акромегалії і запропонував застосовувати статеві гормони при цьому захворюванні.
Надзвичайно важливе значення для розвитку вітчизняної і світової ендокринології мають роботи Н. А. Юдаева і його школи.

Фундаментальні дослідження, проведені Н. А. Юдаев, дозволили внести уточнення в схему біосинтезу кортикостероїдів і вивчити зміни співвідношення секретується кортикостероїдів під впливом різних впливів на організм і при різних видах ендокринної патології. Н. А. Юдаев і Ю. А. Панков виявили в щитовидній залозі другий гіпокалидіеміческій гормон, що відрізняється від тирокальцитонина за фізико-хімічними властивостями і хімічною будовою. Вони виділили з гіпофізів свиней гормон 6-ліпотропін, розшифрували його хімічну структуру і визначили видові особливості.
Великий внесок у розвиток ендокринології вніс В. Г. Баранов який розробив метод лікування цукрового діабету, заснований на принципі щаженія інсулінпродуцірующіх апарату підшлункової залози, і обгрунтував уявлення про нейроциркуляторна дистонія як про «предстадію» дифузного токсичного зобу.
Важливе значення для розвитку ендокринології мають роботи В. П. Комісаренка, який встановив експериментальні передумови хіміотерапії захворювань, обумовлених гіперфункцією кори надниркових залоз. Він обґрунтував патогенез інсулінового шоку і гіпоглікемічної коми і запропонував препарат спленин для лікування ряду захворювань.
Важливі дослідження, що збагатили ендокринології, проведені Е. А. Васюкова, особливо з питань етіології, патогенезу, клініки і лікування хвороби Іценко - Кушинга, акромегалії і цукрового діабету.

Велике значення цдя розвитку ендокринології мають дослідження, виконані С. М. Лейтесом. Вони суттєво розширили уявлення про патогенез цукрового діабету. С. М. Лейтес виділив з підшлункової залози липокаин - активний чинник, який регулює ліпідний обмін.
Вагомий внесок у розвиток ендокринології вніс З Г. Генесий, який вивчав вплив гіпоглікемії на нервову систему, а також роль зміни обміну речовин в м`язах і печінці в механізмі виникнення інсулінової гіпоглікемії. Велике значення мають також роботи С. Г. Генеса з вивчення механізму дії сахарпоніжающіе сульфаніламідних препаратів.
Цінні дані про нейросекреції отримані А. А. Войткевич і Б. В. Альошиним. Б. В. Альошин розширив також уявлення про патогенез ендемічного та спорадичного зобу.
Неоціненне значення для розвитку ендокринології мають дослідження Н. А. Шерешевського, який розробив методи клінічного застосування антитиреоїдних препаратів. Н. А. Шерешевський належить також пріоритет у описі синдрому, обумовленого аномалією статевих хромосом (синдром Шерешевського - Тернера).
Великий внесок у розвиток ендокринології вніс О. В. Ніколаєв. Він розробив вельми ефективний комплекс протизобних заходів, запропонував ефективний хірургічний метод лікування дифузного токсичного зобу - субфасциальную субтотальную резекцію щитовидної залози, а також модифікував методи хірургічного лікування хвороби Іценко - Кушинга.
Широку популярність і загальне визнання отримали роботи Я. X. Туракулова з вивчення біогенезу тиреоїдних гормонів в нормі і при захворюваннях щитовидної залози.
Бурхливий розвиток вітчизняної ендокринології зумовило створення в нашій країні системи спеціалізованої ендокринологічної лікувально-профілактичної допомоги. Поліпшенню лікування в чималому ступені сприяє безкоштовне постачання медикаментами хворих на цукровий діабет, гіпофізарний нанізм, аддисоновой хворобою і т. Д.